Олена Омельченко: «Емоції ходять з нами на роботу»

Привіт! Мне звати Олена Омельченко, вже 10 років я керую компанією HOSTiQ. 

Наразі маю команду з майже 100 людей. Разом ми пройшли багато різних випробувань: зростання бізнесу з нуля, ковідні переналаштування на віддалену роботу, термінову евакуацію з Харкова на початку повномасштабного вторгнення, перевезення обладнання крізь усю країну під обстрілами, адаптацію на нових місцях під час бомбардувань і блекаутів.

Третій рік ми живемо та працюємо у нелегких гойдалках станів, які спровоковані добрими та поганими новинами війни. Торік я почала відверто говорити про свої емоції, а також наголошувати на вплив емоційного стану на робочі процеси. Поділюсь своїм баченням та думками з тими, для кого ця тема більш ніж актуальна. 

Чому та навіщо підіймаємо тему емоцій в команді

Як би сильно ми не намагались приховати емоції, проте вони ходять з нами на мітинги, беруть участь в описі проєктів і постановці цілей. І зараз, на жаль, вони заважають набагато більше, ніж допомагають. 

Раніше в команді було більше конструктивних і позитивних емоцій, багато живого спілкування, гумору, і це був особливий «хостиковський вайб», який дуже підтримував, нівелював конфлікти та сприяв конструктивній взаємодії. Коли люди перестали бачити одне одного, постали перед труднощами роботи з дому — magic персонального спілкування перетворився на гарбуз.

У моєму випадку емоції стали проявлятися в роботі набагато частіше за останні кілька років. Спочатку стикнулась з цим сама у негативному контексті, коли не завжди могла керувати своїм станом на зустрічах. Хоча завжди вважала себе емоційною людиною, проте не могла ідентифікувати більшу кількість своїх емоцій. Я зрозуміла, що потрібно займатися цією проблемою більш предметно. 

Згодом помітила, що люди діляться зі мною схожими думками — не тільки у мене така проблема. Сьогодні, через жахи війни й те, що людям важко, не всі розуміють, як негатив впливає на здоров’я, життя і роботу. Це дуже складна тема, про неї варто говорити, ми можемо допомагати один одному. 

До речі, вважається, що тема з емоціями — переважно жіноча. Хоча з особистого досвіду можу стверджувати, що однаково вигоряють і жінки, і чоловіки. Питання у тому, хто більше про це каже або дійсно звертається за допомогою. Статистика каже, що чоловіки рідше ходять до психологів, а дарма, тому що у чоловіків не менше проблем і гойдалок станів.

Стаття з теми:

View Post

Відбій тривоги: як заспокоїти себе в складні часи

Читати статтю

CEO — жива людина, якій може бути страшно, боляче та сумно

На початку повномасштабного вторгнення всім було дуже страшно. Я кілька днів збирала себе докупи, щоб зрозуміти, що взагалі робити та як діяти далі. У всьому цьому процесі мені також було страшно підвести всіх людей, моїх колег, втратити компанію і клієнтів. Величезний тягар відповідальності мене майже розчавив. Паніка, сльози на дзвінках, розпач — це все було. Тут я дякую і колегам за підтримку, і власнику компанії, який, щоб не сталося, все-таки вміє зберігати спокій і більш-менш холодний розум. 

Привести себе до ладу допомогла терапія, в якій я зрозуміла — потрібно чітко розуміти, на що я можу і не можу впливати. Ми не можемо прибрати всі ризики, але можемо знизити їхній вплив. І це було для мене дуже важливою знахідкою: я змогла направити сили на забезпечення життєдіяльності компанії та підтримку колег.

Минуло 2 роки і я досі почуваюся нестабільно. Іноді заряджена, можу дуже багато робити, а в якийсь момент просто немає сил, немає бажань, не хочу взагалі нічого. І це моя нова нормальність, я її прийняла. Не очікую від себе чи від команди, що всі постійно будуть заряджені та почнуть впахувати, як не в себе. Неможливо бути вмотивованим і максимально ефективним, коли навколо гинуть люди. Ти просто не можеш від цього абстрагуватися, щоб повноцінно працювати. 

І тут важливо відстежувати так звані червоні прапорці й щось з ними робити, поки не стало гірше. Бо якщо не робити, то точно буде гірше.

Ці прапорці для мене:

• постійно пригнічений стан:
• небажання підійматися з ліжка вранці;
• відсутність толерантності до своїх промахів і промахів інших людей;
• неспроможність себе контролювати на зустрічах;
• постійні сльози без причини;
• прокрастинація.

Думаю, що багато хто може час від часу відчувати таке, чи щось своє, але схоже. І от, коли розумієш, що чим далі, тим важче — треба, як мінімум, попросити про допомогу. 

Крім зовнішньої складної військової обстановки, на мене дуже впливає атмосфера всередині компанії. Робота завжди була частиною мене та мого життя. Люди, з якими я працюю — це і мотивація, і джерело натхнення. Я дуже орієнтована на стосунки людина, тому якщо десь немає взаєморозуміння, це ламає мою ефективність і мотивацію. Відтак, коли почались проблеми у взаємодії з колегами, стало ще важче. 

Тому вкрай потрібно шукати позитив. Я побачила, що можу його знаходити сама через спілкування, яке мене стабілізує, надихає, навіть веселить. З цим мені дуже допомогли і друзі, і сім’я, і колеги. Треба повірити, що навіть просте розслаблене спілкування про що завгодно може бути дуже терапевтичним саме по собі. 

Про перемоги та правило дякувати

Навколо відбувається велика кількість негативних подій, з якими ми нічого не можемо вдіяти. Здається, що зупинився й не можеш рушити з місця, нічого важливого не зробив. Проте, якщо озирнутись, є купа досягнень та результатів, які мотивують рухатись далі.

Я вчусь звертати увагу на маленькі перемоги, коли просто щось вдається. Наприклад, був класний мітинг по задачі й ніхто не посварився. Спокійно сформулювали етапи складного проєкту, почали працювати над чимось, що здавалось дуже складним і великим. Такі моменти дають силу не боятись суперскладних речей, легше дивитись на те, що потрібно почати, позбавитись патерну постійних фейлів.

Я кажу собі «дякую», концентруюсь на цьому і фокусую це у своїй голові. Відмічаю щось добре, тоді воно не проходить фоном. Плюс намагаюся показувати людям, з ким комунікую та співпрацюю, свою вдячність.

Пропагую звертати увагу на свої досягнення, навіть, коли вони маленькі — треба вміти бачити та цінувати те, що вдалось. А ще потрібно вміти ділитись цим.

Хтось може сказати, що хизуватись — не добре. А я вважаю, що більшість людей прагне до визнання. Особливо, коли це дійсно для людини особиста перемога в будь-якій задачі. Насправді почути від когось «дуже кльово, молодець!» — велика підтримка, яка допомагає морально у важкі моменти, коли десь стався збій.

Моє нещодавнє відкриття — винагорода для себе. Це може бути щось смачненьке, якась подія, чи справжній подарунок, яким можна себе порадувати, коли є якась перемога чи досягнення. Як виявилось, це насправді працює. 

Якщо сталася значуща для мене перемога, купую те, що давно хочеться. Нещодавній приклад — червоні кросівки. Я взагалі не ношу червоного, не люблю цей колір, але він дуже подобається моєму маленькому сину. Я вирішила, що було б прикольно ходити в однаковому взутті. Бажання залишалось бажанням, поки не сталася нагода нагородити себе. За невеличкі успіхи можу заохочувати себе круасаном з шоколадом, але іноді круасани трапляються й за відсутності успіхів :)

Особиста та командна ефективність

У мене завжди були гойдалки з ефективністю — це мій патерн, я так працюю. Просто зараз важче долати емоційні перепади. В якийсь момент я можу бути суперпродуктивна, працювати ночами та бажати зробити більше. Згодом сили зникають, я здуваюсь і можу робити тільки обов’язкові чи термінові справи. Деякий час намагалась боротись з цим — вийти на нормальну роботоздатність, а потім зрозуміла, що це не моє, і прийняла цей факт. 

Наразі не намагаюсь зробити все. Головне, щоб найпріоритетніші речі рухались, а відтермінування інших задач не несло серйозних наслідків. Для цього почала писати план-мінімум на тиждень, щоб не втрачати фокус на найважливіших задачах, і не потонути потім у демотивації від того, що є не зроблені справи, які насправді є і будуть завжди. 

Щодо робочої ефективності — це доволі складне для мене питання. Ми не міряємо ефективність кожної конкретної людини, але слідкуємо за швидкістю просування проєктів та дедлайнами, де це критично. 

Основне, що я бачу в компанії зараз, — це те, що ті результати, яких ми досягаємо, нам дуже важко даються з огляду зусиль, бо абсолютно у всіх проблеми з мотивацією. Я намагаюсь на це впливати, працюючи напряму з менеджерами. Також активно залучаючи нашу HR команду: дівчата дуже допомагають краще зрозуміти, що могло піти не так, і як краще це налагодити. 

Головний інструмент — це постійні кетчапи та 1:1. Нічого нового: щоб побачити, що людина втомилась, вигоріла чи ще щось — треба постійно з нею розмовляти. Це важко і може бути виснажливим, особливо, коли ти сам не зовсім в ресурсі, але найцінніше, що є у компанії — люди, тому ці зусилля на всі 100% того варті. 

Є багато кейсів, коли я сама приходжу до людини з команди та пропоную, наприклад, відпочити. Наразі з усіма, з ким маю спільні задачі, обговорюю емоційний стан. Звісно, це залежить від різних моментів: наскільки людина відкрита, завантажена роботою, відчуває в собі сили.

Зробила висновок, що потрібно ініціювати відвертість, тоді співрозмовник теж говорить щиро. Ініціювати — значить говорити про себе, розказувати, як я себе почуваю, що виходить, а що ні. Такий підхід дуже допомагає відкриватися людям, починати говорити про свої проблеми. Я довго намагалась виглядати як приклад руху вперед, мотивації чи якоїсь ефективності. Себе і людей не обманути. Невідверта мотивація ще гірша за демотивованого, але чесного керівника. Керівник може бути іноді розгубленим, демотивованим чи навіть слабким, тому що він або вона — теж людина.

Я усім рекомендую психотерапію. Вважаю, що 90% людям потрібна допомога психологів, і я сама багато років звертаюсь за підтримкою. Навіть, коли здається, що усе супер, усе одно є самокопання. Терапія потрібна для того, щоб виговоритися, поділитись тим, що все ж таки хвилює. Людям треба, щоб їх послухали. Не завжди є така можливість вдома чи на роботі.

Спілкування з колегами: як не перетнути межу

Відчуваю, що багатьом людям з команди не вистачає особистого спілкування. Ми давно практикуємо короткі бесіди на початку робочих зідзвонів. Зараз 5-10 хвилин розмов на різні особисті або загальні теми мають найбільшу цінність. Це можливість почути відповіді на питання «Як ти?», дізнатись, що саме хвилює людину на цей момент, разом посміятись над свіжими мемами.

Я сильно підлаштовуюсь під конкретну людину, розумію момент і важливість особистого контексту. Багато залежить від того, де співрозмовник зараз мешкає, в яких умовах працює, що відбувається в родині. Це все також впливає на роботу, на взаємодію з колегами. Мені здається, що не було випадків, коли я перетнула межу та запитала щось зайве. Навпаки, досвід показує, що моя відкритість допомагає людям бути більш відвертими, не зважаючи на те, що є дистанція «керівник-підлеглий». 

До мене може прийти хто завгодно з команди, і я часто повторюю, що відкрита для спілкування. Також я близько спілкуюсь з деякими людьми, які не знаходяться зі мною у робочих стосунках і не мають прямого підпорядкування.

Ще до карантину ми придумали такі спеціальні мітинги для новачків зі мною, як з СЕО. Це потрібно для того, щоб познайомитись напряму, поділитися фідбеком про початок взаємодії в компанії, чи просто поспілкуватися. Щоб нові колеги бачили, що я жива і не страшна, і якщо будуть питання — їх можна поставити саме мені. 

На жаль, мало людей приходять до мене просто поспілкуватись. Можливо, вважають, що у мене немає на це часу, не хочуть відривати від справ. Я наголошую, що не треба вирішувати за мене, на що у мене є чи немає часу — я можу визначити це сама.  Також розумію, що може бути страх, бо тема емоцій доволі складна і важка. Але я продовжую вірити, що так чи інакше це підкріплює людиноорієнтованість і мене, і компанії в принципі. Точно можу сказати, що з тими людьми, хто до мене дійшов, потім складаються добрі стосунки в роботі та поза нею.

Стратегії для збереження позитивного емоційного стану в умовах війни

Усе, що відбувається навколо — не нормально, так бути не повинно. Ворог з болота відібрав у нас домівки, друзів, рідних. І тут важливо зберігати хоча б той мінімум, на який можеш впливати. Звичайно, в першу чергу має бути підтримка наших воїнів, що ми й робимо усією компанією, а вже потім турбота про себе.

Є супер банальні й базові речі: сон і спорт. Якщо людина не має нормального сну, ніякі інші дії для збереження нормального стану не допоможуть. 

Тож перша порада — розібратись з причинами та налагодити якісний відпочинок мозку та тіла. Спорт і фізичні навантаження дуже впливають на нормальний сон. Тож потрібно взяти за правило робити будь-які вправи — що завгодно, що фізично виснажує тіло, і заодно і мозок.

Друга порада — припинити постійно читати новини. Насправді я боюсь емоційної дестабілізації, тому фокусуюсь на аналітичних матеріалах, а не на телеграмних сміттєвих баках.

Я розумію, що інформація про напрямки рухів ракет є критичною, ми не можемо ігнорувати такі сповіщення, проте треба пробувати скорочувати час, який витрачаємо в різних каналах.  Наше знання якихось деталей, часто негативних, ні на що не впливає, а робить тільки гірше в психологічному сенсі. 

Я не можу сказати, що це мені вдається, але я намагаюсь частіше відкладати телефон, більше часу проводити з дитиною, дивитись мультики чи фільми про акул і динозаврів. До речі, це дуже відволікає та розширює світогляд.